Людмила з Ірпеня поруч з машиною, в якій р0zzіяни вбили її матір

«Людмила Куницька поруч з машиною, в якій росіяни вбили її матір.
Це моя машина. На цій машині ми з чоловіком і з моєю мамою, з моєю сім’єю виїжджали 6-го березня з Ірпеня.
Ми були з 24го лютого по 6те березня в ЖК Версаль. Там ховалися в підземному паркінгу. Ми не змогли виїхати, бо нас було вісім чоловік – наша родина. І одна тільки ця така маленька машина. Ми всі не могли в неї поміститися. А потім уже 6го березня коли вже обстріляли повністю наш ЖК, коли вже відключили світло, газ та воду, то ми зібралися з сусідами.

Нас зібралося 12 машин. Тому родичі наші сиділи по різним машинам. І ми виїжджали. Через Стоянку. І в Стоянці нас розстріляли російські окупанти на блокпосту. Ми не знали, що вони там. Вони почали в нас стріляти. В першу машину, яка їхала перед нами, вони кинула гранату. Там двоє людей теж померло. Потім вони почали стріляти з РПГ біля другої машини.

Ось в моїй машині я сиділа на пасажирському сидінні, ззаду мене сиділа моя мама. Коли я повернулася з пасажирського сидіння я побачила, що в моєї мами з шиї хлиста фонтаном кров.
Вона вже стікала кров’ю. Я їй ще пробувала давати шарф, щоб якось їй допомогти, затулити рану, але вже нічого не допомогло. Вона буквально за декілька секунд стекла кров’ю. Моя мама в мене на очах. Російські окупанти не дали мені до неї підійти, якось допомогти. Вони не дали нам забрати тіла.

Також в машині, яка була перед нами, загинула мама мого чоловіка. Вона сиділа на пасажирському сидінні. В неї попала куля прямо в серце. Нам теж не дали до неї підійти, не дали побачити, що з нею. Просто всі стікали кров’ю на землі прямо біля машини. Вони нам не дали ні тіла забрати, нікого.

Вони тільки тих, хто могли ходити, то тих вони відпустили. Ми пішли звідти. Вони нас все ж таки відпустили, бо з нами ще були діти. А ті, хто були дуже тяжко поранені, то вони так і залишились стікати кров’ю біля машини. І потім уже люди, як їхали після нас вже, їх просили, щоб забрати цих людей. І потім все-таки двох хлопців врятували.
Один хлопець, це нашої сестри хлопець, йому 20 років. Зараз він у Німеччині на лікуванні. І ще також наш сусід Дмитро. Теж у нього взагалі пуля пролетіла в голову наскрізь, і ще одна пуля застрягла в легенях, осколкові – в живіт. Живий, слава богу. Зараз він не може ні розмовляти, нічого. Але проходить реабілітацію біля Львова. Ми зараз займаємося його лікуванням, збираємо кошти, таке все. Ми також будемо його закордон відправляти, щоб доставали ще кулі. Бо в нього ще куля в плечі.

Ми тридцять днів не знали, чи жива мати мого чоловіка. Бо моя мама, я то бачила, що вона померла в мене на очах. А от маму чоловіка ми нічого не знали. Тридцять днів шукали їхні тіла. Ми не могли ніде їх знайти. Ми просили волонтерів, щоб вони обшукали ті місця, де були російські окупанти. Вони там ще довго знаходились.
І потім уже аж через 30 днів, побачила в інтернеті відео з тілом моєї мами та моєї свекрухи. І це був журналіст Sergei Loiko. Я побачила його відео, я йому написала. А потім уже через тиждень десь нам зателефонували з поліції, що знайшли тіло моєї свекрухи в морзі в Києві. І ми поїхали. Моя мама була як непізнана.

І ми вже 11 квітня забрали тіла їхні. Поховали на батьківщині моєї мами в Житомирській області. Хоча мама мого чоловіка з Харківської області, ми не змогли її туди завезти поховати, бо зараз там також стріляють. Це наша історія.»