Історії жінок, які евакуювалися з Ірпеня: «Стріляли, ми падали на землю, а поряд були трупи»

Історії жінок, які евакуювалися з Ірпеня: «Стріляли, ми падали на землю, а поряд були трупи»

Ірпінь, Буча та Гостомель стали тими містами в агломерації Києва, які постраждали найбільше від варварських дій окупантів. Зрозумівши, що не зможе взяти столицю, російська армія почала активно винищувати все те, що було поряд.

Місцевим мешканцям довелося днями переховуватися від загарбників, жити без світла, води та у постійному страху, що наступним згорить саме твій будинок. Жінки, яким вдалося евакуюватися з Ірпеня, ексклюзивно сайту 24 каналу розповіли про те, що вони пережили, як покидали місто та чи планують повернутися додому.

Я була одна на тому подвір’ї, ревіла і кричала в небо від безсилля, як я їх ненавиджу

Юлія Веселовська виїжджала з Ірпеня в перший день вторгнення, під вибухи в Гостомелі. 9 днів вона провела за 15 кілометрів від Бородянки, біля села Майданівка, де неподалік йшли запеклі бої. Тому близько тижня довелося жити без світла і тепла, без зв’язку взагалі.

Було дуже страшно від невідомості. 5 березня, отримавши інформацію, що москалі будуть прориватися, ми виїхали звідти. Наступного дня розстріляли Майданівку, а на дачі заїхали танки. Говорять, що багато дач горіло,
– пригадала дівчина.

Втім, з балкона місто здавалося напрочуд спокійним. Та й сама дівчина паніці не піддалася і вірила, що найжахливішого не станеться, тому збиралася досипати ранок. Але почався шквал тривожних дзвінків від родичів та знайомих.

Вона пригадала, що саме це й стало найстрашнішим моментом – дівчина стояла біля машини, друзі побігли за речами в будинок, аж коли почалися дуже потужні вибухи. Швидше за все, це були вибухи в Гостомелі.

Над моєю головою пролетіли 5 винищувачів. Так низько, що аж паралізувало від страху. Я була одна на тому подвір’ї, ревіла і кричала в небо від безсилля, як я їх ненавиджу. На дачі ми виїжджали під вибухи, в подруги, що була за кермом, сталася панічна атака. Взагалі не знаю, як ми виїхали і доїхали,
– говорить дівчина.

Дача друзів була за 15 кілометрів від Бородянки, дачні кооперативи між селами Майданівка і Озерщина. В них був дерев’яний будинок, без погреба, серед лісу. Спочатку все було тихо, а на третій день почули вибухи. Потім зрозуміли, що це були залпи, це наші стріляли. Як потім дізналися в Загальцях, Бородянці, Ваблі йшли шалені бої. Не затихало ні вдень, ні вночі, й люди опинилися наче в кільці з вибухів.

Так Юлія з друзями жила після того, як виїхала з дому / Фото надано сайту 24 каналу

Потім зникло світло. А з ним і всі блага цивілізації. На світлі працювали насоси, що качають воду, інтернет, опалення. Потім десь підірвали чи то заправку, чи якусь нафтобазу і небо стояло червоним.

Ми десь 6 днів сиділи без світла, води, тепла, зв’язку. Там взагалі в тому місці мобільний зв’язок не ловив. Єдина надія була на інтернет. І він пропав. У нас ще був генератор. Але ми його вмикали рідко, щоб зарядити телефони, бо не було пального, щоб він постійно працював. Ми знайшли криниці і домовилися з власниками, що будемо брати воду для пиття і їжі там. Плюс це була додаткова комунікація, щоб не з’їхати з глузду. Ввечері сиділи при свічках. Зі щільно закритими вікнами. Також додатковим джерелом світла і тепла був камін. Дрова шукали в лісі,
– розповіла Юлія.

Мінусом було також те, що в компанії були відкриті панікери, які сильно нагнітали психологічно. І це все разом було схоже на якесь страшне корейське кіно. Згодом місцеві почали ходити на збори, обмінюватися інформацією і стало трохи легше. Більшість зберігала бойовий дух.

Ще ніколи так не хотілося бути вдома – в Україні

Вживу ми тих клятих окупантів, слава Богу, не бачили. Знаю, що після нашого від’їзду обстріляли «Градами» Майданівку і на дачі в’їхали рашисти з танками. Бог милував нас зустрітися з російськими звірями,
– наголосила Юлія.

5 березня вони йшли далеко в ліс на КПП, щоб зловити зв’язок. Помітили, що в сусідньому будинку люди швидко пакують речі до машини, тому підійшли запитати, що сталося. Люди повідомили, що приїжджав якийсь бородянський міліціонер, який має там дачу, і сказав сьогодні втікати. І сказав маршрут.

Поблизу села ЗСУ знешкодили техніку окупантів / Фото надано сайту 24 каналу

Не довго думаючи – ноги в руки і додому. Речі наші були спаковані, ми зібрали тварин (кота і папугу) та забрали харчі і виїхали в сторону Радомишля. Було дуже страшно, бо не знали, чи наша ця територія. У нас не було завантаженої карти, так як не було інтернету. Знаки зняті, на дорогах ні душі. Але якось проїхали. Це були найнапруженіші 40 кілометрів. На додачу до всього в нас ще й пальне закінчувалося. Не знаю, як ми дотягнули,
– зауважила Юлія.

Вона уточнила, що все її життя помістилося в 2 малих рюкзачках. Точніше, навіть в одному, бо в іншому була їжа та засоби гігієни.

Забрала цінні речі, документи про освіту, ікону святого Миколая, привезену із місця його народження (Демре, Туреччина). Друзі забрали домашніх тварин: кота і зеленого папугу. В них речей трохи більше, так як на машині,
– розповіла дівчина.

Юлія планує одразу повернутися до Києва, як тільки там стане безпечно. За кордон виїжджати поки не планує, хіба що в критичній ситуації, хоча зараз можна виїхати мало не в будь-яку країну. Але ще ніколи так не хотілося бути вдома – в Україні. Після війни не буде легко. Але дівчина впевнена, що і ми, і Україна станемо кращими.

Людей, які намагалися виїхати, розстрілювали

Вікторія про початок війни також дізналася рано вранці 24 лютого. Тоді вона була у своїй квартирі в Ірпені і спочатку не хотіла виїздити, хотіла допомагати на місці. Але втікати довелося тоді, коли в місто зайшли окупанти, – 4 березня.

Просто було вже страшно. Будинки, поряд із моїм, горіли. Постріли чутно було з чотирьох напрямків і постійно. В мене дитина. Окупанти їхали по вулиці Університетській та Соборній і стріляли. Наші їх розбили, але потім приїхали наступні. Людей, які намагалися виїхати, розстрілювали. Мій сусід виїхав машиною, в них стріляли. Хто біг пішки – теж стріляли,
– розповіла Вікторія.

Вона пригадала, що спочатку зникло світло та зв’язок, потім газ та вода. Дівчина встигла заздалегідь наготувати їсти та набрати води, так і жили – ховалися в коридорі між квартирами, а коли дуже сильно стріляли, то сиділи в сусідньому будинку в підвалі.

6 березня зранку я вийшла у двір і побачила палаючий сусідній будинок: сяйво та звук, схожий на водоспад. Потім почула, шо наші втікали і казали один одному, що поки наші контролюють перехід через міст, де Романівка, то треба тікати. Я схопила дитину й ми побігли пішки через ліс до мосту. Перейшли річку й евакуювалися автобусом. Поки бігли, то рашисти стріляли. Ми падали на землю, потім підводились, поряд були трупи наших,
– розповіла Вікторія.

Дівчина уточнила, що з собою майже нічого не взяла: паспорт, пляшку води, сухарі, мівіну, сірники, свічки, найнеобхідніші ліки, змінний одяг. Все це було в рюкзаку, з яким вони й ховалися у підвалі.

У мене двоє дітей. На початок війни друга донька була з колишнім чоловіком, він теж мешкає в Ірпені в приватному секторі. Він мені її не віддавав. Коли вже був край і ми втекли, вони ще лишились там. Вони евакуювались аж 10 березня й він без мого дозволу вивіз її в Німеччину! Його не зрозуміло, як випустили. Тепер не знаю, що робити! Ми з донькою зараз в Україні, хочу повернутися додому максимально швидко,
– додала Вікторія.

Вона зазначила, що в Ірпені ще залишилися люди. Їй дзвонила колега та скидувала фото, поки змогла зловити зв’язок: її квартира та сусідня вже без дверей і пограбовані. Також місцеві розповідали, що окупанти ґвалтували та вбивали жінок, після чого просто викидали їхні трупи.

Там наш дім, і іншого ми не хочемо

Оксана з Ірпеня розповіла, що 24 лютого о пів на шосту їй зателефонував друг та сказав, що почали бомбити, і це було несподівано, бо дівчина до останнього не вірила у серйозність інформації про ймовірність наступу Росії.

На той час я була в Ірпені, там був мій дім, я не хотіла звідти виїжджати. 24 лютого ми з сусідами зустрілися у підвалі, де ховалися через сильні вибухи, але ми все одно сподівалися, що саме Ірпінь не зачепить. Гостомель, можливо, й зачепить, адже там були важливі об’єкти. Ми думали, що там припиняться всі бої, ніхто не вірив, що це дійде до Ірпеня та Бучі,
– додала Оксана.

З 24 лютого по 3 березня дівчині довелося жити у підвалах. Тоді великим питанням для всіх було – де ж безпечніше. Говорили про те, що треба знаходитися якомога нижче, але сховищ чи укриттів там не було, та й сирени в Ірпені не звучали. Тому люди здогадувалися про те, що треба бігти й ховатися після звуків вибухів.

Тамбур, у якому переховувалася Оксана з сусідами / Фото надано сайту 24 каналу

Дівчина уточнила, що найжахливішим було те, що за місто постійно точилися бої. І місто опинялося то під контролем ЗСУ, то російська армія намагалася його захопити. Тому люди практично не покидали свої підвали.

Вже у кінці лютого ми почали розуміти, що потрібно тікати. Сусідів із кожним днем ставало все менше, вони виїжджали. Особисто мені не було на чому виїжджати, а про евакуацію ще ніхто не говорив офіційно. Ми багато чули про те, що людей, які намагалися виїхати з міста на своєму транспорті, просто розстрілювали на дорогах, і це було дуже страшно. Тому нам просто довелося чекати. Трохи згодом пропав зв’язок, світло, опалення. І тоді життя у підвалах та тамбурах стало просто нестерпним,
– розповіла Оксана.

За її словами, сусіди постійно розповідали, що російські танки під’їжджали до різних будинків і починали стріляти. І люди просто очікували, що у якийсь момент можуть під’їхати до нашого будинку і буде те саме.

2 березня побачили повідомлення від мера Ірпеня про те, що буде проводитися евакуація залізницею. Було страшно, бо мирне населення російська армія не жаліє взагалі. Просто обстрілюють, незважаючи на те, діти там чи літні люди. Втім, вирішили спробувати, взяли мінімум речей і наступного ранку вирушили на вокзал.

Евакуація відбувалася дуже складно морально. Все це було під вибухами, а ми стояли на платформі і чекали поїзд, який запізнився на 2 години. Жінки нервували, діти плакали, людей було дуже багато. Але в поїзді нам усім вистачило місця і нас відправили до Києва. А наступного дня там підірвали цю колію залізничну і евакуації залізницею більше не змогли провести,
– розповіла вона.

Оксана з сусідкою виїхала до Німеччини. І попри те, що їх підтримують і допомагають, як можуть, вони хочуть додому. Бо до війни навіть думок не було про те, щоб виїжджати зі своєї країни. Бути відірваним від своєї батьківщини нікому не хочеться.

Майже весь наш будинок евакуювався, але там залишився дідусь, якому було більше 80 років і який не хотів нікуди виїжджати. Ми намагаємося сконтактуватися з місцевими, але зв’язку немає, тому ми просто чекаємо хоч якоїсь інформації і сподіваємося, що наш дідусь-сусід також евакуювався, а будинок встояв. Бо по сусідству дуже багато будинків зруйновано, а жертв серед цивільного населення дуже багато. Щойно припиняться бойові дії і Україна переможе – ми повернемося туди. Бо там наш дім, і іншого ми не хочемо,
– підсумувала Оксана.