«Жили-були дід та баба… І було старій 30 років… — Скільки? — Тридцять» Як внучка з дідом розмовляли

«Жили-були дід та баба… І було старій 30 років… — Скільки? — Тридцять» Як внучка з дідом розмовляли

— Жили-були дід та баба… І було старій 30 років…
— Скільки???
— Тридцять.
— Алііііна! — кажу я, — 30 років — це молода красива жінка, а ніяка не стара!
— А вчора приходила тітка Тамара і сказала, що вона стара, тому що їй вже 30 років!

Тамара — це наша сусідка, яка іноді до нас заходить. Вона дуже, ну просто дуже хоче вийти заміж, та все якось не виходить.

— Алін, ну яка вона стара? Ось порівняй тітку Тамару і твою бабусю. Хто з них старіше?
— Бабуся молода! — безапеляційно каже Аліна.
— Як молода?
— Я її люблю, значить, вона молода!

У мене завжди були проблеми з розумінням жіночої логіки. Але дитяча логіка, скажу я вам, — вона зовсім інша. Вона не сперечається з чоловічою. Не сперечається з жіночою. Вона — своя, особлива. Тому що мудра. Вдумайтеся: коли ви людину любите, вам плювати на його недоліки. Ви їх не помічаєте. І для вас їх, цих недоліків, просто немає!

…Сьогодні ми граємо в «дитячий садок». І все у нас, як у справжньому дитячому саду: на заняттях ми малювали каляки-маляки, на прогулянці грали в «Море хвилюється раз», на обіді з’їли і суп, і котлетку з пюрешкою. А тепер здогадайтеся з трьох разів, хто з нас був дитиною, а хто — Аліною Олексіївною.

Зараз у нас тиха година. Аліна Олексіївна сказала, що, коли виросте, то не буде артисткою, а стане вихователькою, тому що виховательки в садку в тиху годину не сплять.
Але завідуюча дитячим садком — моя дружина — вирішила, що вихователькам теж треба полежати і відпочити.

Казка на ніч — це я розумію. У моєму дитинстві, правда, на тихій годині казок не розповідали. Але варто було мені заїкнутися про це, Аліна Олексіївна привела залізобетонний аргумент:
— Дід, не розмовляй! Ти заважаєш діткам заснути!
«Дітки» — це ляльки Маша і Катя, які приїхали разом з Алінкою, так абориген-вантажівка ще радянських часів. Вчора після казки про Попелюшку, вантажівка повинна була рівно опівночі перетворитися в «Жигулі». Але щось не зрослося, і сьогодні вона з сумною посмішкою чоловіка-підкаблучника півдня возла в своєму кузові Машу з Катею. А зараз готується до сну, дбайливо укрита Алінкою.
Однак, поки ми відволіклися, з’ясувалося, що у старого зі старою з’явилася онучка Настуся (ну, а куди ж без неї?).
— Алін! У 30 років у жінок не може бути онуків! Он, у тітки Тамари не те що онуків, навіть дітей ще немає!
— Тихіше, дід, Маша вже засинає, — приклала пальчик до губ Алінка. А потім, майже в риму, пояснила: — У будь-якої баби повинні бути онуки! А то вона стане зла і перетвориться в Бабу Ягу!

Господи, як я люблю це маленьке диво на букву А!
За її логікою, раз у мене є онуки, я добрий і в Бабу Ягу не перетворюся. Цікаво, а Дід Йог існує?
— І ось Настуся якось дивилася-дивилася на Місяць і помітила, що Місяць їй посміхається, — продовжила казку Аліна Олексіївна. — І захотіла вона туди злітати, дізнатися, чому Місяць такий веселий, розповісти, як вона сама живе, як вона подряпала в садку Сергійка — а він сам винен, бо одружитися з нею не захотів, та й взагалі — від цих хлопчаків одні неприємності , все життя вони нам псують. Але на чому туди летіти? Тільки на ракеті. А самій ракету ніяк не побудуєш. Тоді Настуся попросила бабусю з дідусем, і вони купили ракету в магазині. Бабуся їй в дорогу пиріжків напекла, а дідусь плейер подарував. Наостанок сіла в ракету і полетіла. А в тій ракеті жив ракетний.
— Хто-хто? — не зрозумів я.
— Ракетний. Ось в будинку живе домовик, а в ракеті — ракетний. Кузя його звали.

Як же був неправий професор, який довів, що у всій світовій літературі існує тільки сім сюжетів! Сім? Так він або до восьми рахувати не вмів, або мою Аліну ніколи не чув. У неї цих сюжетів сім’ю сім і плюс ще сім зверху. Втім, я знову відволікся.

Лежу, слухаю далі:
— Вони дуже любили вечорами чай пити з пиріжками. А там, в космосі, весь час темно, там, крім вечорів, нічого і не буває. І ось сидять вони, п’ють чай весь час, ракетний про зірки розповідає, які по шляху зустрічаються. У кожної зірочки своє ім’я, свій номер телефону. Вони передзвонюються і новини кажуть: хто заміж вийшов, в якому магазині цукерки смачні з’явилися. А потім йдуть разом гуляти. А Настуся сказала, що дівчина, якщо хоче вийти заміж, повинна виходити на вулицю нафарбована і посміхатися. А якщо вона не нафарбована і не посміхається, значить, вона вже заміжня. А Кузя подумав і сказав, що Місяць у них найголовніший. І у дівчат, і у зірок. Він взагалі як тато для всіх зірочок.

І я так ясно представив картину, яку Алінка намалювала, як ніби сам я в цій ракеті сиджу, п’ю з ракетним Кузей чай з пиріжками, які нам 30-річна баба зібрала в дорогу. А за вікном темно, темніше, ніж вночі. А тут, за столом, тепло, затишно і якось по-домашньому м’яко. Ну, що треба людині для щастя? Бігти по сходах вгору? Ставити якісь рекорди, які потім хтось обов’язково переплюне? Навіщо? Все одно все закінчиться тим, що будеш сидіти на кухні, поруч з найближчою людиною і ганяти вечорами чаї, розповідаючи, як пройшов день і будуючи плани на завтра. Або це теж з дитячої логіки, так?

А зірки проносяться мимо. Всі такі різні. Хтось прожив уже чимало і тепер няньчить своїх онуків-супутників. Інші, навпаки, наклавши бойовой макіяж, стріляють очима всім пролітають повз ракетам. Ось і мені посміхнулися. І ще раз. І я бачу, як наближається сміється Місяць, чую, як тихенько скрипить двері, і завідувачка дитячим садом напівпошепки запитує:
— Ну як, спить?
— Дід спить, а я ще ні, — так само напівпошепки відповідає їй Аліна.

Олег Виноградов