Приймайте в своїх дітях те, що не було прийнято в нас

Приймайте в своїх дітях те, що не було прийнято в нас

Ми запрошуємо своїх дітей до безумовної близькості — і раптом віч-на-віч зустічаємося з нашим дитячим болем, який так довго намагалися забути.

Це відбувається, тому що ми починаємо приймати в своїх дітях те, що не було прийнято в нас, коли ми були дітьми. Тобто: в мені-дитині це не було прийнято, і тепер я даю цю свободу моїй дитині, але я-дитина починає плакати кривавими сльозами.

Я колись зіткнулася з цим. Я пам’ятаю це відчуття, яке одного разу дуже емоційно накрило мене. Моїй доньці тоді було років зо три. Ангелок-ангелок, м’яка, лагідна, яка не спускається з рук, «Мама, мама!». Я перебирала старі фотографії, і на очі потрапила моя фотографія приблизно цього віку. Я побачила, з одного боку: я ж точно така ж була! А з іншого боку на мене нахлинуло розчарування: що ж потрібно було зі мною зробити, як же можна було зі мною вчинити, щоб я в підсумку зросла в таку ось жорстку тітку, і взагалі…

Кожен батько з цим стикається. Кожен батько, який намагається бути для своєї дитини відповіддю, намагається давати йому запрошення бути в його житті, буде стикатися з питанням: «А що ж робити мені-дитині?» — ось з цією несправедливістю по відношенню до самого себе.

Це не зовсім про внутрішню дитину. Ось ця несправедливість життя до того, що з нами сталося десь. І тут, скільки ви не сповняйтеся, нічого не зміниться: якщо у вас в дитинстві не було велосипеда, то нехай у вас п’ять Ferarri стоятимуть в гаражі — а в дитинстві у вас все одно не було велосипеда. Неможливо нічого зробити.

Мене-дитину вже ніхто не пошкодує ніколи, тому що ті три роки, коли та Оля росла, вже пройшли, їх ніколи не буде. Оля, якій три рочки, вже ніколи не отримає того, що, в будь якому разі, будь-яка дитина гідна.

Ольга Писарик