Мріяв стати першим темношкірим генералом в Україні: історія старшого лейтинанта Ашрафа Мсуя, який загинув у Ан-26 під Чугуєвом

Мріяв стати першим темношкірим генералом в Україні: історія старшого лейтинанта Ашрафа Мсуя, який загинув у Ан-26 під Чугуєвом

“Я виріс тут і так прикипів до української землі, що хочеться залишити після себе щось саме в Україні”, – говорив Ашик.

На борту літака Ан-26, що розбився 25 вересня під Чугуєвом, перебував старший лейтенант Ашраф Мсуя. Хлопець — корінний харків’янин, хоча має рідних у Східній Африці, у Танзанії.

Про це повідомляє видання СК.

 

Бабуся Ашрафа, корінна мешканка Харкова, пов’язала своє життя з темношкірим вихідцем зі Східної Африки, з Танзанії. Цим же шляхом пішла і мама Ашрафа, яка познайомилася з танзанським студентом у медуніверситеті і вийшла за нього заміж, але поїхати разом з чоловіком на його батьківщину відмовилася. За деякий час у Харкові на початку 90-х з’явився на світ чорношкірий малюк, який отримав ім’я Ашраф Мсуя.

Дитячі роки для Ашика (так його називають близькі і друзі) минули доволі напружено з двох причин. По-перше, йому було складно рости без батька, якого жодного разу не бачив, а по-друге, через особливе ставлення до його кольору шкіри.

“Зараз я згадую це з посмішкою, але, звичайно, мені було непросто. Всі діти в якихось моментах бувають жорстокі, тож доводилося терпіти, зціпивши зуби. Звертали зайву увагу і жартували, але я відразу ж намагався згладити конфлікт”, – згадував Ашраф.

У дитинстві хлопець мріяв стати футболістом, грав у дворовій команді, і потім так захопився, що замислився над тим, аби  пов’язати своє подальше життя з цим видом спорту. Після дев’яти років навчання в середній школі його запросили у спецшколу “Металіста”, далі був місцевий “Арсенал”. Потім вирішив спробувати себе в мініфутболі. У 16 років йому запропонували перший професійний контракт у клубі “Лаум”, але згодом хлопець повернувся до великого футболу.

ашраф мсуя

Після невдалої спроби стати футболістом вирішив присвятити себе більш приземленим речам: став навчатися, працювати й відпочивати. Він вступив на заочне відділення до академії фізкультури. Завдяки футболу з’явилося багато зв’язків, запросили до престижного ресторану, в якому працював хостесом, швейцаром, офіціантом.

Минув час, і він зрозумів, що дуже багато на себе взяв: ні на роботі, ні в інституті в нього нічого не клеїлося. У той час почалася криза, на роботі в Ашрафа були проблеми, не мав можливості платити за навчання. Якось згадав, що колись проходив медкомісію у військкоматі, і зрозумів, що от його шанс на порятунок. Він просто хотів кудись поїхати, щоб переосмислити своє життя і почати якщо не все, то хоча б новий розділ з чистого аркуша. Наш герой намагався потрапити на строкову службу під час весняного призову 2010 року. З 5 травня хотів потрапити в команду і не міг цього досягти до 21 травня, а саме цього дня була остання відправка.

“Пам’ятаю, як зараз: увечері вийшов на балкон, подивився в небо, впустив ту саму скупу чоловічу сльозу й молив Бога, щоб в останній день мене все ж таки забрали в армію”, – розповідав хлопець.

Він чудово розумів, які можуть бути наслідки цього вчинку, адже на початку служби всім важко, а темношкірому й поготів. Але Ашик цих труднощів не боявся.

З усього призову тільки його вивчили на радіотелеграфіста, він вивчив азбуку Морзе. Одного разу темношкірий солдат заступив на бойове чергування, а на той час була громадянська війна в Лівії (початок 2011 року).

“Нам повідомили, що там є українські громадяни, і ми брали участь у їх евакуації. Я з ранку до ночі прослуховував мережу борта, що летить, і знав, скільки людей на борту, залишки палива і т. ін. Таким чином брав дистанційну участь у цій операції. І напередодні 23 лютого мені дали звання старшого солдата”, – з гордістю згадував Ашраф.

Повернувшись додому, перший час хлопець відпочивав і хотів влаштуватися на роботу, але не вийшло. Через два з половиною місяця він уже був на контракті в армії. Потім його зарахували зв’язківцем і після навчання направили служити лінійним спостерігачем у штаб при Харківському університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Прокладав зв’язок, кабель, прослужив дев’ять місяців.

Під час служби він уявляв себе офіцером, і в 2012 році все ж таки вступив до ХУПС на льотний факультет на спеціальність штурмана.

ашраф мсуя

Нинішню ситуацію на сході України Ашраф вважав вкрай болючою для себе темою. Навіть сам прагнув опинитися в епіцентрі бойових дій.

“Це було на третьому курсі (ХУПС. – Авт.). На певному етапі навчання були труднощі, багато чого не виходило, були проблеми в сім’ї, і одного разу настав моральний зрив. Я зрозумів, що хочу бути корисним Україні. Пішов до начальника свого факультету і намагався пояснити йому, що хочу допомогти людям і піти воювати в АТО. На що він відповів: “Якщо знадобиться саме твоя допомога, я буду знати, що ти не підведеш, але поки що не час”, – розповідав Ашраф.

Після закінчення першого курсу в житті Ашрафа сталася несподівана, але водночас час така довгоочікувана подія – він зустрівся зі своїм батьком. На початку 2013 року Ашраф вийшов з ним на зв’язок, а вже на літніх канікулах поїхав до батька в Танзанію. Ця незабутня подія сталася в день 22-річчя нашого героя.

Пробув наш герой 10 днів, можна сказати, як у розвідці. Найбільш пам’ятне, що він побачив на іншому континенті, так це найвищий і потенційно активний стратовулкан Африки Кіліманджаро. Зустрічав навіть племена, які вірять у язичницьких богів.

Тато Ашрафа — лікар-інспектор, стежить за охороною здоров’я певного району Танзанії. Він пропонував синові залишитися, але той відмовився.

“З дитинства мама привчила розраховувати тільки на себе, от я так і роблю, попри те, що це тато, – ділиться Ашраф. – Чесно кажучи, я б не зміг там жити. Я виріс тут і так прикипів до української землі, що хочеться залишити після себе щось саме в Україні”, — говорив Ашик.

Його друзі розповідають, що Ашик хотів служити на благо українського народу, захищати цілісність нашої держави і мав на меті стати першим темношкірим генералом в Україні. Він цілеспрямовано йшов до цього.

Далі один з друзів Ашрафа згадує свою дружбу з хлопцем:

“Ми були знайомі з Ашиком із самого дитинства, а близько дружити почали перед його вступом до армії. З того моменту я був поруч у найважливіші моменти його життя. Один з таких відбувся в грудні 2017 року. Тоді він закінчив університет і отримав бажані лейтенантські погони. Пам’ятаю, він був дуже сильно радий цьому, оскільки відзначав таку важливу для себе подію в тісному, але дуже близькому й душевному колі – із сім’єю, дівчиною і двома друзями.

У грудні 2018-го він отримав звання старшого лейтенанта, а взимку цього року на нього чекало чергове підвищення у званні. Саме про це була наш остання розмова в кінці літа. Він дуже цього чекав і хотів, щоб цей захід відбувся у присутності найближчих йому людей, тому повідомив більш ніж за три місяці:

“Саня, мені 2 грудня мають дати капітана, будемо гуляти. Дивись, щоб ти і Руся точно були”. Як мені от зараз розповіла його мама Рима Мхавілла, у грудні це й повинно було статися, а буквально тиждень тому він став військовим льотчиком другого класу.

8 серпня ми відгуляли його 29-річчя. Він був дуже радий і щасливий, що іменини пройшли в колі його близьких людей – мами, однокашників, друзів.

Хочеться окремо сказати щодо їхніх стосунків з мамою – вони були справжніми друзями, завжди могли поговорити на будь-яку тему. Я дуже радів, коли дивився на них.

За останню суботу мені стільки раз телефонували хлопці з двору, з якими вже особливо не спілкуємося, дізнатися щодо Ашика – чи правда, що він загинув. Мені залишилося лише крізь зуби видавити: “Так”. Ніхто не міг повірити в це, і всі говорили “що це найдобродушніша, найдоброзичливіша людина, яку вони знають”. І це правда, саме таки він і був, і саме таким він залишиться в наших серцях. А яке у нього було почуття гумору – він завжди усміхався і жартував, навіть з приводу свого кольору шкіри. Він ніколи на це не ображався, навпаки, казав на кшталт: “А уявляєте, що буде, коли я генералом стану”.

Десь за 15 хвилин після авіакатастрофи я дізнався про трагедію. Одразу його почав набирати, і про себе бурмотів: “Візьми, будь ласка, слухавку, візьми”, втім цього не трапилося – телефон був відключений. Від його дівчини довідалися, що він був на борту, і швидко з друзями поїхали на місце катастрофи, щоб дізнатися хоч щось про його долю. Ми пробули там три-чотири години, втім ніякої інформації не дізналися. А вже вдень наступного дня оголосили список людей, що загинули. Серед них був і наш Ашик…

Дотепер складно повірити в те, що сталося. Я досі думаю, що зараз він набере, ми поспілкуємося, пожартуємо. Але, на жаль, цього вже не станеться. Ти назавжди залишишся в наших серцях, друже. Спочивай з миром, Ашику”.