«Я ДОЛЖЕН ТОЛЬКО СВОИМ РОДИТЕЛЯМ» — ЄДИНА ОБІЦЯНКА, ЯКУ СУМЛІННО ВИКОНУЄ ПРЕЗИДЕНТ ЗЕЛЕНСЬКИЙ

«Я ДОЛЖЕН ТОЛЬКО СВОИМ РОДИТЕЛЯМ» — ЄДИНА ОБІЦЯНКА, ЯКУ СУМЛІННО ВИКОНУЄ ПРЕЗИДЕНТ ЗЕЛЕНСЬКИЙ

Коли 1,5 року тому ще кандидат в президенти України Володимир Зеленський говорив журналістам і всьому суспільству «Я вам ничего не должен, я должен только своим родителям» – ми навіть не здогадувались, що це була основна частина його передвиборчої програми.

І що таки ставши президентом, Зеленський буде працювати тільки на своїх батьків і на те, аби забезпечити їм нормальний рівень життя.

Зеленський так і не зрозумів, що рік і три місяці тому український народ довірив йому турбуватися про кожного українця, про всіх батьків, про всіх дітей, а не лише про своїх.

А зараз можемо констатувати, що українці стали жити гірше – за винятком хіба лише тих, хто був наближеним до Зеленського: співробітників «95 кварталу», його друзів, кумів та сватів. Отримавши державні посади, одягнувши на лацкани значки народних депутатів від «Слуги народу» ці люди реально стали жити краще.

І проблема – не в Зеленському. Точніше, не тільки у ньому, а й у тому, що серед усього його оточення не знайшлося жодної людини, яка змогла би йому сказати: ні, зупинися, давай подумаємо про щось більш важливе для нашої держави, аніж пожиттєва стипендія для твого батька…

Але численні джерела з Офісу президента одностайні у тому, що президент не сприймає жодної критики та навіть натяку на сумнівність своїх дій. Він сприймає виключно тих, хто його хвалитиме, зазиратиме йому у рота і підтримуватиме його комплекси.

Дивує лише, звідки у такої молодої людини, яка не жила в умовах культу особистості в СРСР настільки сильний потяг до нагород, пільг і привілеїв на які вона не заслуговує? Чого варте тільки отримання чорного поясу з карате – під схвальні аплодисменти власного оточення…

Але і це було би не найстрашнішим, якби у ці процеси не був втягнутий, зокрема, і уряд України. Дуже прикро, що у прем’єр-міністра Шмигаля не вистачає мужності, аби відмовитися від участі у подібних авантюрах, не ганьбитися демонстрацією своєї показової лояльності до президента.

Впродовж двох останніх тижнів щоденна кількість нових випадків коронавірусу в Україні перевалила за 2 тисячі на день. Ми стрімко наближаємося до подолання позначки у 3 тисячі хворих на добу. Кількість смертей від COVID-19 також зростає. Економіка повністю зупинилась. Малий та середній бізнес практично знищений – і не може навіть мріяти хоча би про мінімальну підтримку від держави. І у часи, коли Україна переживає соціальну, економічну та політичну катастрофу, цілий прем’єр-міністр не має інших турбот, ніж публікувати на своїй сторінці у Фейсбук довжелезні пости з обгрунтуванням, чому «видатний діяч освіти» Олександр Зеленський має отримати від уряду державну стипендію..

Невже Прем’єр-міністра нічого більше не цікавить, окрім можливості публічно «прогнутися» перед президентом України? А долі десятків мільйонів українців при цьому прем’єра не обходять взагалі. І уряд присвячує засідання не пошукам шляхів виходу з кризи, не захисту людей від епідемії, не порятунку бізнесу, не вирішенню проблеми безробіття, а ініціюванню перед президентом нагородження його батька.

Ця ситуація яскраво демонструє, якою є вибудувана сьогодні в Україні система влади. З цією владою на нас чекають непрості часи. З нею ми приречені на постійні кризи та катастрофи.

І тільки місцеві вибори можуть бодай трохи повернути владу на землю. Хоча ширяться чутки, що на фоні стрімкого падіння рейтингів «Слуги народу» та й самого президента, їх проведення – під загрозою.

У питаннях нагородження завжди вкрай важливою була мораль. І розуміння, що серед десятків тисяч людей, які працюють в освіті і фактично позбавлені засобів для існування, бо отримують мінімальну зарплату, є маса тих, кому подібне відзначення і пожиттєва стипендія потрібна куди більше, ніж батькові доларового мільйонера Володимира Зеленського. Бо хто-хто, а він точно може спокійно прожити без тих 2,5 тисяч гривень.

Проблема у тому, що в оточенні Володимира Зеленського нема людей, які мислять державницькими категоріями. Та й сам Зеленський так, на жаль, і не став Президентом, не зміг вирости з актора у державного діяча. Він може бути гарним сином, але український народ його обирав не для того, аби він вирішував проблеми лише своїх батьків.

Його обрали, аби він думав про понад 4 десятки мільйонів наших співгромадян. А він цього, схоже, так і не зрозумів. Тому й поховав рештки власної репутації за 2,5 тисячі гривень на місяць.

Втім, у оточенні Зеленського мало хто переймається його репутацією. Там більше люблять говорити про те, наскільки визначним лідером сучасності він є. Як багато робить для України. Який він сильний, потужний і красивий політик. Я знаю, що наразі в ОП звучать виключно аплодисменти на адресу Зеленського.

З іншого боку, мене страшенно тішить, що суспільство українське реагує на все, що відбувається, дуже критично. По реакції людей, по реакції соцмереж я бачу: ми таки живемо у здоровому суспільстві. Бо знайти того, кому реально подобається така поведінка президента — дуже не просто.

І тому я певен: на місцевих виборах люди дадуть справедливу оцінку всьому, що відбувається останні 1,5 роки в Україні. Дасть оцінку «Слугам народу», які дуже швидко перетворилися в панів.